— Та ну, Меліссо. Ви не лікарка. І вам хтось розказав.

— Бо я маю з ним працювати. А для цього потрібно знати загальну картину.

— Я вмію зберігати таємниці. Ви вже знаєте це, правда? — маючи на увазі потужні знеболювальні, якими я як неповнолітній розпоряджатися не міг.

Вона зітхнула.

— Це рак простати. Абрамс — ортопед, який з ним працював, — побачив його на рентгенівських знімках. Розвинений, але не метастазував. Лінпарза вповільнює ріст пухлин. А іноді й зупиняє повністю.

— А хіба йому не потрібні інші ліки? Хіміотерапія? Чи радіаційна?

Місіс Річленд знову була надворі. Вона помахала пальцями, ми помахали у відповідь.

Повагавшись, Мелісса, мабуть, вирішила, що вже досить далеко зайшла й зупинятися нема сенсу.

— Він був у доктора Паттерсона, голови відділення онкології в «Аркадії». Лікар запропонував варіанти лікування, та Боудітч відкинув усі, крім лінпарзи.

— Чому?

— Про це спитай у нього, Чарлі. Але якщо питатимеш, не кажи про цю розмову. Роботу я, певно, не втрачу, але формально це можливо. І послухай. Є лікарі, багато лікарів, які б сказали, що він прийняв правильне рішення. У старих чоловіків рак простати йде повільно. З лінпарзою він може прожити ще багато років.

<p>10</p>

Того вечора ми подивилися ще один випуск «Голосу». Коли він закінчився, містер Боудітч зіп’явся на милиці.

— Цілком можливо, що сьогодні великий вечір, Чарлі. Здається, я таки висеруся.

— Феєрверки готові, — сказав я.

— Притримай це для свого стендапу.

А коли я спробував піти за ним на кухню, він повернув голову й гаркнув:

— Вертайся і дивися свою іграшку, ти! Якщо впаду, тоді піднімеш.

Я пішов назад. Почув, як зачиняються двері маленького туалету. Почекав. Минуло п’ять хвилин. Потім десять. Я кидав Радар її мавпочку, доки вона не втомилася за нею бігати й не скрутилася клубком на килимку. Зрештою я піді­йшов до дверей кухні й спитав, чи з ним усе гаразд.

— Нормально, — відгукнувся він. — Але мені б не завадила шашка динаміту. Бісів оксиконтин.

Врешті-решт в унітазі зашуміла вода, і коли містер Боудітч вийшов, то був спітнілий, але усміхнений.

— Орел приземлився. Слава Богу.

Я допоміг йому повернутися в ліжко й вирішив скористатися хорошим настроєм. Показав йому пляшечку лінпарзи.

— Я підчитав про ці ліки. Вам би не завадило приймати ще й інші.

— Та що ви кажете, докторе Рід?

Але в кутиках рота грала слабка усмішка, і це додало мені хоробрості продовжувати:

— У лікарів сьогодні багато зброї від раку в арсеналі. Я просто не розумію, чому ви не хочете її використовувати.

— Все дуже просто. Ти знаєш, що мені боляче. Знаєш, що я не можу заснути без цих клятих закрепоносних пігулок. Ти чув, як я кричав на Меліссу, дуже милу жінку. Дотепер мені вдавалося не обізвати її пиздою чи сукою, але ці неприємні слова можуть вирватися будь-якої миті. Навіщо мені на додачу до болю, від якого я вже потерпаю, ще й нудота, блювота, судоми?

Я почав був відповідати, але він звівся на лікоть і сказав: «Цсс».

— Є ще дещо, юначе. Щось таке, чого людина твого віку не зрозуміє. З мене вже майже досить. Не зовсім, але майже. Життя старіє. Ти, може, й не повіриш, я сам не вірив, коли… — він замовк, — коли був молодий, але це правда. — Він ліг на спину, помацав рукою в пошуках Радар, знайшов її, погладив. — Але я не хотів залишати її саму. Ми з нею друзі. А тепер я можу не турбуватися. Якщо вона переживе мене, ти її забереш. Правда?

— Так, авжеж.

— А терапія… — Його усмішка поширшала. — Сьогодні в мене вже на десять градусів коліно згиналось і я почав користуватися тією гумовою стрічкою для розробляння гомілки. Я старатимуся, бо не хочу помирати в ліжку. Особ­ливо на цьому довбаному розкладному дивані.

<p>11</p>

Походження золота ми не обговорювали — то був слон у кімнаті, — але в неділю я збагнув, що в нас таки є тема для обговорення. Вранці та ввечері я міг йому давати пігулки, але що робити з полуденними, коли я знову піду до школи?

— Думаю, Мелісса могла б вам їх давати в понеділок, середу й п’ятницю, коли приїздить на ФТ, але в них не буде часу на те, щоб подіяти, перш ніж ви почнете виконувати вправи. І що з вівторками та четвергами?

— Я попрошу місіс Річленд давати їх мені. Вона зможе пороздивлятися тут усе. Може пофотографувати й викласти знімки в свій фейсбук чи твіттер.

— Дуже смішно.

— Там не лише полуденні пігулки, — зауважив він. — Є ще опівнічні.

— Я буду тут і зможу…

— Ні, Чарлі. Час тобі повертатися додому. Тато, напевно, за тобою скучає.

— Я від нього трохи далі по вулиці!

— Так, але твоя кімната порожня. Коли він повертається додому з роботи, то вечеряє сам. У чоловіків на самоті часом виникають погані думки. Я все про це знаю, повір. Залишатимеш полуденні пігулки мені, коли приходитимеш уранці навідувати мене й годувати Радар, а ввечері перед тим, як іти додому, залишатимеш опівнічні.

— Я не повинен цього робити!

Він кивнув: