Читаем Карта днів полностью

— Не чванься, Єноху, — сказав Мілард та пояснив господарям столу: — Він має на увазі, що серед нашої спільноти дивних ми дещо відомі завдяки тій ролі, котру відіграли в перемозі над витворами в битві при Диявольському Акрі. Особливо неоціненним для нашого успіху виявився Джейкоб, котрий…

— Припини, — прошепотів я.

— …але ви, американці, можливо, більше знайомі з його дідусем, Абрахамом Портманом?

Більшість заперечно похитали головами.

— Пробач, — сказав Реджі, нахилившись під стіл, щоб нагодувати своє собачатко. — Не знаю його.

— Дивно, — промовив Мілард. — Я думав, що…

— Можливо, він тут був під вигаданим ім’ям, — сказала Емма. — Він міг бачити порожняків. А ще… впливати на них.

— Ой! — вигукнула Алін. — Може, це вони про пана Ґанді?

Це ім’я щось мені нагадало, але я не зміг згадати одразу що саме.

— А був у твого діда дивний акцент? — запитав Джозеф, той, що сидів поряд із Елмером.

— Польський, — відповів я.

— М-м, — кивнув він. — Й інколи він подорожував з іншим чоловіком чи з юною леді?

— З юною леді? — перепитав Єнох, здивовано дивлячись на Емму.

— Це не міг бути він, — відповіла Емма, несподівано напружившись.

Джун метнулася від столу та за хвилину повернулась із фотоальбомом.

— Я впевнена, у нас тут має бути його світлина, — вона почала гортати сторінки альбому, — ми це тримаємо, щоб пам’ятати людей, які приходять та йдуть від нас, і таким чином ми знаємо, кому можна довіряти, коли хтось повертається після довгої відсутності. У нас тут бували вороги, котрі видавали себе за друзів.

— Ви ж, певне, знаєте, як уміють маскуватися витвори?! — сказав Елмер.

— Ще й як знаєм, — підтвердив я.

— Тоді нам слід іще раз перевірити фотографію Пола, — заявила Алін. — Переконайтеся, що він той, ким назвався.

Пол образився.

— Я не такий, яким був?

— Мені здається, він виглядає навіть краще, — сказала Ферн.

— Ось, — і з цими словами Джун уклинилась між нами з Еммою та поклала альбом на стіл перед нами. — Це Ґанді.

Вона постукала пальцем по маленькій чорно-білій фотографії чоловіка, котрий відпочивав під деревом. Було видно, що в той момент він розмовляв із кимось за кадром, і подумалось мені: кому та що він міг тоді казати? Його обличчя було без зморщок, волосся чорне, і з ним був славний на вигляд пес. На псові було кепі. Це був мій дідусь, яким я його рідко бачив: ближче до середнього віку, але все ще молодий, все ще в розквіті сил. Шкода, що ми з ним тоді так мало бачились.

Наші друзі посхоплювалися зі своїх місць та з’юрмилися навколо, щоби теж подивитись. Емма зі своїм білим, як папір, обличчям стала схожою на привида.

— Це він, — промовила вона голосом, ледве гучнішим за шепіт. — Це Ейб.

— Ти онук Ґанді? — здивувався Пол. — Чому ти не сказав раніше?

Почасти це було тому, що я не знав, що Ейб використовував вигадане ім’я і на своїй роботі теж, а не тільки на ліцензії на право керування автомобілем (саме в цей момент я якраз пригадав, де раніше бачив ім’я Ґанді). Але головним чином я не повідомив їм цього тому, що такою була вимога Ейча.

— Дехто, кому я довіряю, сказав мені не говорити про мисливців на порожняків, — відповів я.

— Навіть із іншими дивними? — запитала Джун.

— Ні з ким.

— Цікаво чому, — озвався Елмер. — Вони для всіх нас герої.

Тепер, побачивши, як люди відгукуються про мого діда, я подумав, що, можливо, трохи послаблю виконання цього правила.

— А як ми можемо бути впевнені, що вони кажуть правду про те, хто вони? — запитала Алін. — Я нікого не хочу образити, але ми не знаємо цих людей.

— Я можу за них ручатися, — заявив Пол.

— А як довго ти їх знаєш? День?

— Вони вбили двох розбійників та змусили тікати ще одного! — сказав Пол. — І цим допомогли дивним із маєтку «Фламінго», що в Старку.

Елмер знову показав на фотографію мого діда.

— Хіба ти не бачиш схожість? — запитав він у Алін. — Цей хлопчик — викапаний Ґанді.

Алін стрельнула очима на мене, потім на фотографію, знову на мене, і за виразом її обличчя було помітно, що вона повірила.

— То ти кажеш, його справжнє ім’я було Абрахам?

Я кивнув.

— Як він поживає? — запитав Елмер. — Напевне, постарів. Досить давно ми вже його не бачили.

— На жаль, — сказав Мілард, — кілька місяців тому він помер.

Над столом прокотилася хвиля скорботи.

— Співчуваємо твоїй утраті, — мовив Джозеф.

— А як це сталось? — запитав Реджі.

Ферн глянула на нього суворим поглядом.

— Придумав, що спитати!

— Та нічого, — озвався я. — То був порожняк.

— Боєць до останку, — зауважив Елмер та підняв свою склянку із чаєм: — За Абрахама.

Усі за столом підняли свої склянки та повторили в один голос:

— За Абрахама!

Усі, крім Емми.

— А що відомо про тих, із ким він подорожував? — запитала вона.

Джун ізнову почала гортати альбом.

— Чоловік у костюмах та з сигарами, то був його приятель. Він приходив до нас та допомагав нам майже стільки ж, скільки й Ґанді. — Вона перегорнула ще один аркуш та провела по ньому пальцем, поки не зупинилась на портреті молодого Ейча, яким той був багато років тому. — Це стара світлина, — сказала вона. — Але це він.