Читаем Карта днів полностью

— Він запізнюється на важливу зустріч! — відповіла їм Емма, тягнучи мене за собою крізь натовп.

Але не пройшли ми навіть десяти футів, як мене зупинила пара міцних рук. Вони належали одному чоловікові зі швидким язиком та з єдиним оком посеред лоба, і на капелюсі в нього було написано «ПРЕСА».

— Фаріш Обвело з «Вечірнього Макрейкера21». Як щодо швидкого фото?

Перш ніж я встиг відповісти, він поставив мене перед камерою — гігантською антикварною штукою, яка, напевне, важила цілу тонну. Фотограф пірнув під темну накидку позаду камери та підняв у руці фотоспалах.

— Отже, Джейку, — сказав Фаріш, — на що то було схоже — командувати військом порожняків? Що відчуває людина, котра виграла битву проти цілого полчища витворів? Які були останні слова Коула, перш ніж ти завдав удару, який його убив?

— Е-е… це не зовсім так, як…

Камера спалахнула, і я на мить осліп. І тоді вже інша пара рук схопила мене — цього разу то були руки пані Сапсан, котра поволокла мене звідти геть.

— Не розмовляй із пресою, — шепнула вона мені на вухо. — Ні про що. А особливо про те, що сталося в Бібліотеці Душ!

— Чому? — спитав я. — А що, вони думають, там сталося?

Вона не відповіла. Не змогла. Тому що несподівано я вознісся над головою Бронвін, котра понесла мене, наче тацю зі стравами, поза зоною досяжності юрби.

Так ми і пішли далі. Шарон був попереду, формував руками клин, щоби зробити прохід у людському морі, та все показував нам шлях рукою — «так, туди, ми майже там» — до воріт у високій залізній огорожі. За огорожею височіла будівля з масивного чорного каменю.

Крізь ворота нам помахав охоронець, запрошуючи на подвір’я, а натовп залишився позаду. Бронвін поставила мене на землю, і, поки я обтрушувався, усі інші зібралися навколо нас.

— Мені вже здавалося, що дехто збирався тебе трохи надкусити! — сказала Емма.

— Я ж казав йому, що він знаменитий! — озвався Мілард, і тон його був водночас і жартівливим, і трохи заздрісним.

— Ну-у, я не думав, що ти мав на увазі…

— Дуже знаменитий? — спитала Емма.

— Людина місяця, — прокоментував Єнох, махнувши рукою: — Побачите, до Різдва всі про нього забудуть.

— Боже, сподіваюсь, так, — мовив я.

— Чому? — спитала Бронвін. — Ти не хочеш бути знаменитим?

— Ні! — відповів я. — Це було, — я хотів сказати «жахливо», — трохи занадто.

— Ти тримався пречудово, — зауважила пані Сапсан. — Далі буде легше. Коли люди стануть бачити тебе частіше, вони вже не створюватимуть такого ажіотажу. Деякий час тебе тут не було, Джейкобе, і за твоєї відсутності легенда про тебе трошки підросла.

— А вона таки підросла. Там сказали, ніби я убив Коула?

Вона нахилилася до мене та понизила голос:

— То необхідна вигадка. Імбрини вирішили, що буде краще, якщо всі повірять, що він мертвий.

— А хіба ні?

— Дуже ймовірно, — відповіла вона якимось не дуже серйозним тоном, тож я не зрозумів, чи маю в це вірити. — Але правда в тому, що ми не знаємо, що там відбувається всередині зруйнованих часових петель. Ще ніхто й ніколи не повертався звідти, щоб розповісти. Коул та Бентам можуть бути мертві, а можуть бути просто… в іншому місці.

— Позапросторово недосяжні, — уточнив Мілард.

— І, звісно, назавжди, — поспішила додати пані Сапсан. — І ми не хочемо, щоб і громадськість, і ті нечисленні витвори, котрі змогли втекти від нас, мали якісь сумніви щодо того. І щоб комусь закортіло їх урятувати.

— Отже, вітаю, ти все-таки вбив Коула, — сказав Єнох, просто бризкаючи сарказмом.

— А чому то не міг бути хтось із на-ас, хто вбив його? — жалібно занив Горацій.

— Тобто ти? — вишкірився Єнох. — Хто б у це повірив?

— Ану тихо там! — різко обірвала їх пані Сапсан.

Я все ще боровся з думкою, що Коул був лише «дуже ймовірно» мертвим і що хтось, навіть такий супермонстр, яким він став у кінці, міг пережити щось таке ж нещадне, як руйнування петлі, коли раптом мене мало не збив із ніг Шаронів ляпас по спині.

— Хлопчику мій, мені час вертатись. Будь ласка, не соромся кликати мене, якщо тобі знову знадобиться ескорт.

Пані Сапсан подякувала йому. Він низько уклонився, потім розвернувся та пішов, і плащ у нього за спиною — театрально так — прошелестів у повітрі.

Ми повернулись обличчям до похмурої будівлі, яка загрозливо нависла над нами.

— То що це за місце? — запитав я.

— Наразі це осередок уряду дивних, — відповіла пані Сапсан. — Тепер тут Рада імбрин проводить свої наради, а різноманітні міністерства ведуть свої справи.

— І тут ми отримуємо наші робочі завдання, — додала Бронвін. — Ми повертаємося сюди щоранку, і вони кажуть нам, що треба робити.

— «Притулок Святого Варнави для Душевнохворих», — прочитав я вголос слова, вибиті в камені над залізними дверима будівлі.

— Вибір вакантної нерухомості був невеликий, — пояснила мені пані Сапсан.

— «Ще раз удармо всі в пролам!»22 — продекламував Мілард і, засміявшись, легенько підштовхнув мене ліктем уперед.

***