Читаем Карта днів полностью

— Гомосеки невдячні, — вставив Єнох. — Киньте їх у тюрягу до зрадників.

— А це вже точно неправильно, — відказала пані Сапсан. — Імбрини правлять від імені народу. Тому кожному мусить бути дозволено виголошувати власні думки, навіть якщо вони помилкові.

— А в чому вони з вами не згодні? — запитав я.

— Насамперед, у питанні необхідності подальшого проживання в петлях, — відповіла Емма.

— А хіба більшість із дивних мали вибір? — спитав я.

— Ні… поки ми не спробували створити великомасштабний колапс часової петлі, — відповів Мілард, — як той, що переналаштував наші внутрішні годинники. Без сумніву, саме це привернуло до нас загальну увагу.

— Зробило людей заздрісними, якщо більш точно, — додала Емма. — Вони чого тільки мені не наговорили, коли почули, що ми відбуваємо сюди надовго! Аж позеленіли від заздрощів.

— За що заздрити? Ми ж тоді могли загинути в тому часовому колапсі, — сказав я. — Це надто небезпечна штука.

— І такою буде, — додав Мілард, — принаймні поки ми не зрозуміємо феномена колапсу часової петлі більш повно. Якщо ми належним чином його вивчимо, то, можливо, зможемо безпечно відтворити те, що з нами трапилось.

— Але це може забрати чимало часу, — зауважила пані Сапсан, — а дехто з дивних не бажає чекати. Вони вже так стомилися жити в петлях, що згодні й життям ризикнути, аби вибратися звідти.

— Це якесь безумство, — прокоментував Горацій. — Я навіть уявлення не мав, скільки там тупоголових серед дивних, поки ми не опинилися в Акрі поруч із ними, ніс до носа.

— Але вони й наполовину не такі божевільні, як та отара з Нового Світу, — сказала Емма, а пані Сапсан при цьому важко зітхнула. — Вони хочуть спілкуватися із суспільством звичайних.

— Я не хотів би навіть згадувати про тих лунатиків! — вигукнув Єнох. — Вони думають, що цей світ уже став настільки відкритим і толерантним місцем, що ми б могли просто вийти з укриття та «Привіт, світе! Ми дивні і пишаємося цим!», наче нас ніколи й не спалювали живцем на вогнищі, як у давні часи.

— Вони молоді, от і все, — сказала пані Сапсан. — Вони ніколи не знали, що таке полювання на відьом чи паніка від зустрічі з дивними.

— Але їхня поведінка є небезпечною, — заперечив Горацій, знервовано вимахуючи руками. — А що як вони вчинять щось нерозсудливе?

— Ми їх теж посадимо, — сказав Єнох. — Я думаю так.

— І тому ти не в Раді, дорогенький, — промовила пані Сапсан. — Ну, годі вже. Політика — це остання річ, про яку я хочу розмовляти в такий чудовий день.

— Слухайте! — озвалась Емма. — А навіщо на мені цей купальник, якщо ми не збираємося залазити в ту кляту воду?

— Хто останній, той трухляк! — прокричала Бронвін та кинулася бігти в бік моря, а за нею інші.

А ми з пані Сапсан стояли та дивились. Мої думки літали десь далеко, та й не дуже хотілося плавати, а пані Сапсан, попри всі наші розмови про труднощі та складнощі, узагалі не здавалася нічим пригніченою. Хоча в неї завжди, як і в цю мить, клопоту було по самісіньку маківку. І в цю мить, як і завжди, найбільше її турбували — принаймні наскільки я її знав — розвиток спільноти дивних, її зцілення та відновлення, а також права та свободи. І за це їй було слід подякувати.

***

— Джейкобе, іди до нас!

То Емма гукала до мене, стоячи біля самісінької води, показуючи мені морську зірку, що вона її спіймала у хвилях прибою. Деякі з моїх друзів плескалися на мілководді, інші пірнали та плавали. Улітку вода в затоці була тепла, наче у ванні — жодної схожості з Північною Атлантикою, яка повсякчас безжально шматувала своїми хвилями скелі Кернгольма.

— Це розкішно! — викрикнув Мілард, котрий у цю мить являв собою виїмку у воді у формі людського тіла.

Навіть Олівії було весело, незважаючи на те що з кожним кроком вона вгрузала в пісок на три дюйми9.

— Джейкобе! — гойдаючись на хвилі, покликала Емма, змахом руки запросивши мене приєднатися.

— На мені джинси! — гукнув я у відповідь чисту правду, але я і так почувався щасливим, просто спостерігаючи за ними: була в цьому якась особлива насолода — просто дивитися, як мої друзі веселяться. І я вже відчував, як цей процес споглядання поступово топить у мені той лід, котрий нашарувався на моєму уявленні про рідний дім. І захотілось мені, щоб у них теж був такий же дім, колись, коли вони захочуть, — такий же невигадливий затишок, — і, ймовірно, спосіб для цього вже існував.