Читаем Карта днів полностью

— Твоя правда, не одне. Він був твоїм хлопцем. Ти його кохала. Але цей чоловік виростив мене. Він для мене означав більше, ніж мій власний батько. І я любив його більше за тебе, — мені довелося підвищити голос, щоби перекричати рев автомобілів: — Отже, більш не роби так. Не роби таємних дзвінків минулому Ейбу, коли я аж помираю, щоб ізнов поговорити з ним. І не кажи мені, що я не розумію, як це втратити когось чи сердитись, що він залишив тебе та забрав із собою свої секрети. Бо я таки знаю, як це.

— Джейкобе, я…

— І не кажи мені, що кохаєш мене, що ми будемо разом, і не фліртуй зі мною, і не будь такою звабливою, милою, сильною, вражаючою і всякою такою дивовижною, як ти вмієш, а потім не кажи мені, як ти за ним умираєш, і не кажи йому в мене за спиною, що ти кохаєш його!

— Я лиш попрощалась. Це все.

— Але ти тримала це в таємниці. І це найгірше.

— Я збиралась тобі це сказати, — виправдовувалася вона, — але навколо нас завжди хтось був.

— Як я можу тобі вірити?

— Я хотіла. Правда. Це зжирало мене зсередини. Але я не знала як.

— Скажи просто: «Я досі його кохаю! Я не можу викинути його з голови! А ти просто бліда його імітація, але на крайній випадок згодишся!»

Її очі широко округлились.

— Ні-ні-ні. Не кажи так. Ти зовсім не такий. Зовсім.

— Так і є. Хіба не тому ти пішла зі мною на цю місію?

— Та, — голос її зірвався до крику, — що ти кажеш таке???

— Хіба ти не живеш просто у якійсь старій своїй фантазії? Намагаючись надолужити почуття, які залишились у минулому? Це ж твій шанс відправитись, нарешті, на місію з Ейбом… чи з однією з найкращих його копій.

— А тепер ти несправедливий!

— Невже ні?

— НІ! — крикнула вона, відвернувшись від мене саме в ту мить, коли з її міцно стиснутих кулаків вирвалась маленька вогняна куля та, бризкаючи іскрами, покотилась по землі, наткнувшись по дорозі на кілька обгорток від фаст-фудів та на брудний старий светр.

Вона повільно повернулася до мене обличчям.

— Не тому, — проказала вона повільно та без поспіху. — Я пішла з тобою, тому що це багато важило для тебе. Тому що я хотіла допомогти тобі. І його це ніяк не стосувалося.

— Трава горить.

Ми кинулися затоптувати вогонь. А коли, вимазавши налиплим брудом собі щиколотки та взуття, упорались, вона сказала:

— Я мала прислухатися до своїх інстинктів. Вони мені казали ніколи не вирушати до Флориди. Ніколи не бувати там, де жив Ейб. Інакше б це дуже скидалось на те, ніби я переслідую його привид.

— А ти дійсно переслідуєш?

Якусь секунду вона помовчала, і мені здалося, що в цю мить вона дуже серйозно про щось задумалась.

— Ні, — відповіла вона врешті-решт.

— А мені інколи здається, що я сам переслідую його.

Її обличчя змінилося. Вона глянула на мене якось по-новому, щиро та відкрито, і вперше за останні кілька хвилин воно мені здалося незахищеним та вразливим.

— Ти не переслідуєш його привида, — сказала вона. — Ти стоїш у нього на плечах.

Мої губи почали розпливатися в усмішці, але я наказав собі зупинитись. Я хотів доторкнутися до неї, але мої руки залишились у кишенях. І досі щось було не так, і я не хотів прикидатися, що цього не помічаю. Короткого з’ясування стосунків було недостатньо, щоби це виправити.

— Якщо хочеш, щоб я пішла, просто скажи, — промовила вона. — Я повернуся до Акра. Там багато можливостей для мене.

Я похитав головою.

— Ні. Я просто не хочу, щоб ми одне одному брехали. Ні про те, ким ми є насправді, ні про те, що робимо.

— Окей. — Вона міцно схрестила руки на грудях. — То ким ми є?

— Ми друзі.

Коли я це сказав, у мене по всьому тілу пішли дрижаки. Але сказане виглядало правдиво і точно. Наші почуття одне до одного були неоднакові, і єдино правильним мені здалося відступитись. Ми довго так стояли мовчки, не знаючи достеменно, що тепер робити далі, і тільки шум автомобілів час від часу прокочувався хвилями в нас над головами. А потім вона оповила мене руками, обняла та сказала «вибач».

Я її не обняв.

Вона випустила мене з обіймів і повернулася до машини без мене.

***

А тим часом інші встигли зголодніти, тому в найближчому «фаст-фуді з віконцем для водіїв» ми купили собі кави та сендвічів на сніданок, а потім знову виїхали на дорогу. Емма залишилася сидіти попереду, поряд зі мною, але довгий час ми одне з одним не розмовляли. Інші не знали, що сталося між нами, але вони знали, що щось таки трапилось, і навіть Єнохові вистачило розуму не заводити про це розмову знову.

Ми з Еммою, схоже, навіть без обговорення вирішили, що не будемо говорити про наші особисті проблеми в присутності інших. Ми не будемо сперечатись. Ми будемо професіоналами. Ми закінчимо цю місію. І, коли все буде позаду, деякий час, можливо, зустрічатись ми не будемо.

Я намагався про це не думати. Я намагався з головою зануритись у ритм дороги. Але мій біль, достатньо гострий, щоби повсякчас змушувати мене звертати на нього увагу, завжди був зі мною, пульсуючи на крайній межі його ігнорування.