Читаем Кандід, або Оптимізм полностью

Кандід спинився в Бордо ненадовго, тільки щоб продати кілька ельдорадських камінців та найняти зручного візка на двох, бо він уже не міг обійтися без свого філософа Мартена, йому тільки прикро було розлучатися зі своїм бараном, якого він віддав Академії наук у Бордо, що оголосила сьогорічну премію тому, хто доведе, через що вовна на цьому барані червона; премію було прису­джено одному північному вченому, що довів за допомогою А плюс В мінус С, поділеному на X, що баран мусив бути червоний і мав подохнути від овечої віспи⁷⁸.

Тим часом усі подорожні, яких Кандід зустрічав по дорозі у заїздах, говорили йому:

— Ми їдемо до Парижа.

Загальне прагнення навіяло і йому бажання побачити цю столицю, тим більше що була вона не так і далеко від дороги у Венецію.

Коли він в’їхав до передмістя Сен-Марсо, йому здалося, що він опинився в найгіршому вестфальському селі.

Тільки-но Кандід спинився в заїзді, як занедужав з утоми. А оскільки на його пальці був величезний діамант, а в його екіпажі помітили важенну скриньку, то біля нього відразу з’явилися два лікарі, яких він не кликав, кілька найближчих приятелів, що не відходили від нього, і дві святобожниці, що варили йому бульйон. Мартен казав:

— Пригадую, я теж захворів у Парижі, коли був тут уперше; я був дуже бідний, зате не було біля мене ні приятелів, ні побожних жінок, ні лікарів, — і я одужав.

Тим часом зусилля лікарів та кровопускання зробили Кандідову недугу серйозною. Навідався вже й пан­отець із сусідньої церкви і влесливо попрохав у нього грошей на улаштування його душі в іншому світі⁷⁹. Кандід відмовився. Святенниці стали запевняти його, що це нова мода. Кандід відповів, що він зовсім байдужий до мод. Мартен хотів викинути панотця у вікно. Тоді клірик присягся, що в такому разі Кандід лишиться без похорону. Мартен присягся, що він сам поховає клірика, коли той обридатиме далі. Суперечка розпалилась; Мартен схопив супротивника за плечі і вигнав його без церемоній. Вийшов цілий скандал; справа дійшла до протоколу.

Кандідові покращало; щойно він почав одужувати, у нього стало збиратися на вечері добірне товариство. Ішла велика гра. Кандід дивувався, чому ніколи не йдуть йому тузи, але Мартена це не дивувало. Серед гостей був маленький абат із Перігора⁸⁰, один з тих метушливих людей, завжди запобігливих, моторних, нахабних, ласкавих і згодливих, що чигають на проїжджих чужинців, розповідають їм скандальні міські історії і пропонують їм утіхи на всяку ціну. Цей абат спочатку повів Кандіда і Мартена до театру. Там ставили нову трагедію. Кандідові випало сидіти поруч кількох дотепників. А втім, це не заважало йому плакати над досконало зіграними сценами. Один із тих розумників, що сиділи коло нього, сказав йому в антракті:

— Ви даремно плачете, це — дуже погана артистка, актор, що грає з нею, ще гірший, а сама п’єса ще гірша за акторів; автор не тямить жодного слова по-арабському, а дія тим часом відбувається в Аравії; крім того, це людина, що не вірить у природжені ідеї⁸¹. Я принесу вам завтра двадцять брошур проти нього.

— А скільки є театральних п’єс у Франції? — спитав Кандід у абата, і той відповів:

— П’ять чи шість тисяч.

— Багато, — сказав Кандід, — а скільки серед них гарних?

— П’ятнадцять чи шістнадцять, — відповів абат.

— Багато, — сказав Мартен.

Кандід був дуже задоволений із актриси, що грала королеву Єлизавету в досить пласкій трагедії⁸², яку інколи ще виставляють.

— Ця актриса, — сказав він Мартенові, — мені дуже подобається: вона трохи нагадує Кунігунду. Я був би дуже радий з нею познайомитись.

Перігорський абат запропонував провести його до неї. Кандід, здобувши виховання в Германії, спитався про етикет і про те, як поводяться у Франції з англійськими королевами.

— По-різному, — відповів абат, — у провінції їх водять по шинках, а в Парижі їх шанують, поки вони вродливі, а по смерті викидають на смітник.

— Королев на смітник? — мовив Кандід.

— Так воно й є, — сказав Мартен. — Пан абат не помиляється. Я був у Парижі, коли панна Монім⁸³ ві­дійшла, як то кажуть, у інший світ. Їй відмовили в тому, що ці людці звуть посмертною шаною, тобто права гнити з усіма міськими шахраями на якомусь гидкому кладовищі; товариші поховали її окремо на розі вулиці де Бургонь; це, мабуть, дуже мучило її; з неї була людина найшляхетніших поглядів.

— Це дуже неввічливо, — сказав Кандід.

— Чого ви дивуєтесь? — мовив Мартен. — Так уже створені ці люди. Уявіть собі всі можливі противенства і всі суперечності — і ви знайдете їх в уряді, по судах, у церквах та видовищах цієї веселої нації.

— Чи правда, що в Парижі завжди сміються? — спитав Кандід.

— Так, — сказав абат, — але то від нервів. Тут скаржаться на все з реготом і сміючись роблять гидоти.

— А хто ота, — спитав Кандід, — гладка свиня, що наговорила мені стільки лихого про п’єсу, над якою я так плакав, і про акторів, що так мені сподобались?