Читаем Історик полностью

Я був уражений ще більше, коли ми їхали в таксі містом. Навіть не знаю, що я очікував від Стамбула, напевно, нічого, оскільки в мене було дуже мало часу, щоб поміркувати над поїздкою, але краса цього міста приголомшила мене. Усе було так схоже на «Тисячу й одну ніч», що ніяка кількість машин, які безперервно сигналили, і бізнесмени у західних костюмах не могли затьмарити цього колориту. Першим містом тут був Константинополь, столиця Візантії й перша столиця християнського Риму. Неможливо описати те, яке чудове це місто, подумав я, — немов шлюб римського багатства й християнського містицизму. На той час як ми знайшли кімнати у кварталі Султанахмед, я встиг мигцем побачити десятки мечетей і мінаретів, базарів, повних тонкого трикотажу, навіть безліч бань собору Айя-Софія, що височів над півостровом.

Хелен, так само як і я, ніколи не була тут, вона вивчала все з мовчазною уважністю. Обернувшись лише один раз до мене в таксі, вона відзначила те, як дивно для неї бачити це джерело (мабуть, так вона назвала Оттоманську імперію, що залишила так багато слідів у її рідній країні). Це стане темою наших розмов у ці кілька днів, Хелен буде показувати на все, уже знайоме для неї: турецькі назви вулиць, салат з огірків, що подають у відкритому ресторані, віконну раму у вигляді загостреної арки. Це дивовижно впливало й на мене: здавалося, я одночасно бачу Стамбул і Румунію, а коли між нами виникло запитання, чи варто нам їхати власне в Румунію, я відчув, що мене вабило до неї минуле, яке я побачив в очах Хелен. Але я трохи відволікся — це вже пізніший епізод мого життя.

Після спекотної й курної вулиці хол будинку, у якому ми наймали кімнати, видався нам прохолодним. Я з полегшенням впав у крісло, що стояло біля входу, а Хелен домовилася про дві кімнати гарною, але трохи дивною французькою мовою. Хазяйка, вірменка, що любила мандрівників і, як було видно, вивчала їхні мови, теж не знала назви готелю, про який згадував Россі. Мабуть, його вже багато років не було.

Хелен подобалося ладнати справи, міркував я, тоді чому ж не зробити їй приємність? Ми не домовлялися, але між нами була мовчазна угода, що пізніше я оплачу рахунок. Я зняв усі свої заощадження з банківського рахунку — Россі заслуговував того, аби зробити все можливе, навіть якщо я зазнаю краху. Якщо так буде, то додому я повернуся банкрутом. Я знав, що заощадження Хелен як іноземної студентки, мабуть, складалися з нульових цифр. Я вже помітив, що в неї було всього лише два костюми, які вона урізноманітнювала строгими блузами.

— Так, ми візьмемо дві окремі кімнати поруч, — сказала вона вірменці, гарній жінці похилого віку. — Мій брат, — говорила вона французькою, — mon frere ronfle affreusement[6].

— Ronfle? — запитав я з холу.

— Хропиш, — сказала вона грайливо. — Ти хропиш, знаєш про це? У Нью-Йорку я навіть очей не затулила.

— Не стулила, — виправив я.

— Нехай так, — сказала вона, тільки тримай свої двері зачиненими, s'il te plait.

Із хропінням чи без, але нам треба гарненько виспатися й відпочити після подорожі, перед тим як ми розпочнемо діяти далі. Хелен хотіла одразу ж вирушити на пошуки архіву, але я наполіг на тому, щоб ми відпочили й пообідали. Тому тільки пізно ввечері ми подалися по лабіринтах вулиць розглядати квітучі сади й двори.

Россі не згадував назви архіву в листах, а в нашій розмові він називав його «маловідоме сховище матеріалів, засноване султаном Мехмедом II». У своєму листі про дослідження в Стамбулі він додав, що будинок архіву прибудували до мечеті в сімнадцятому сторіччі. Крім цього, ми знали, що він міг бачити Айя-Софію з вікон, знаходячись усередині, а це означало, що в архіві було кілька поверхів, а двері його виходили на вулицю з першого поверху. Я завбачливо спробував знайти інформацію про цей будинок в університетській бібліотеці перед нашим від’їздом, але марно. Я подумав: чому Россі не вказав назву архіву у своїх листах, — це не було схоже на нього, він ніколи не пропускав таких деталей. Напевно, просто не хотів згадувати про це. У моєму портфелі були всі його документи, включаючи список тих джерел, які він знайшов, з тим дивним рядком наприкінці: «Бібліографія, Орден Дракона». Шукати по всьому місту серед величезної кількості мінаретів і куполів джерело напису, зроблене рукою Россі, було пропащою справою, якщо не сказати гірше.