Читаем Історик полностью

Він підвів нас до ніші біля одного вікна, де чорні штори, теж із чорного вельвету, щось закривали. Страх охопив мене ще до того, як Тургут простягнув руку до завіси, а коли хитро повішені штори розсунулись після його дотику, моє серце завмерло. Ми побачили живий портрет чоловіка, написаний олією, це було зображення голови й плечей кремезного молодого чоловіка. У нього було довге волосся, важкі чорні завитки спадали із плечей. Обличчя було неймовірно гарне й жорстоке, шкіра бліда, неприродно зелені очі, довгий ніс, широкі ніздрі. Чутливі червоні губи були вигнуті під темними вусами і міцно стиснуті, ніби для того, щоб змусити підборіддя не тремтіти. У нього були гострі вилиці, важкі чорні брови під темно-зеленим конусоподібним вельветовим капелюхом з коричнево-білим пером. Обличчя було повне життя, але цілком позбавлене жалю, воно сяяло силою й жвавістю, але не приховувало нестійкості характеру. Очі найбільше нервували мене в цій картині: вони простромлювали нас своїм поглядом, немов живі, і через кілька секунд я з полегшенням відвернувся. Хелен, яка стояла поруч зі мною, підсунулася ближче до мого плеча більше для того, щоб заспокоїти мене, а не себе.

— Мій друг — дуже гарний художник, — тихо промовив Тургут. — Тепер ви розумієте, чому я тримаю цю картину за шторою. Я не люблю дивитися на неї, коли я працюю. — Я подумав про те, що було б точніше, якби він сказав, що не любить, коли портрет дивиться на нього. — Приблизно такий вигляд мав Влад Дракула 1456 року, коли почав правити Валахією. Тоді йому було двадцять п’ять років, він був добре освічений, судячи зі стандартів того часу, до того ж він чудово їздив верхи. У наступні двадцять років він убив приблизно п’ятнадцять тисяч своїх співвітчизників, іноді з політичних міркувань, але найчастіше заради задоволення дивитися, як вони помирають.

Тургут закрив штори, і я зрадів, що ті яскраві, жахливі очі зникли.

— У мене ще є дещо цікаве для вас тут, — сказав він, показуючи на дерев’яну засклену шафу. — Це печатка Ордену Драконів, яку я знайшов на ринку старовинних речей біля старого порту. Це срібний кинджал часів ранньої епохи оттоманів у Стамбулі. Я вірю в те, що його використовували для полювання на вампірів, бо про щось схоже свідчать слова на руків’ї. Ланцюги й вістря, — він показав нам іншу шафу, — були предметами катувань, може, навіть із самої Валахії. А отут, друзі мої, — приз.

Зі стола він дістав маленьку дерев’яну коробочку і відкинув кришку. Усередині, серед складок чорного атласу, лежало кілька гострих предметів, схожих на хірургічні інструменти, а також маленький срібний пістолет і срібний ніж.

— Що це? — Хелен обережно потягнулася до коробки, а потім забрала руку.

— Це справжній набір зброї для полювання на вампірів, йому сто років, — з гордістю відповів Тургут. — Гадаю, це з Бухареста. Кілька років тому один мій друг колекціонер привіз його мені. Було багато таких, їх продавали мандрівникам, які вирушали у Східну Європу у вісімнадцятому й дев’ятнадцятому сторіччях. Зазвичай тут ще лежав часник, ось у цьому місці, але я свій підвісив.

Він показав жестом на двері, в мене по спині пішов холодок, коли я побачив довгі зв’язки сушеного часнику по обидва боки від входу просто перед його столом. Я раптом зрозумів, як це було у випадку з Россі тиждень тому: професор Бора був не просто сумлінним ученим, він був божевільним.

Через кілька років я краще зрозумів свою першу реакцію, те занепокоєння, яке я відчув, побачивши кабінет Тургута: ця кімната, повна інструментів для катувань, могла цілком відтворити кімнату в замку Дракули. Існує відомий факт про те, що ми, історики, цікавимось тим, що частково є нашим відбиттям, можливо, тією нашою частиною, яку ми б раді приховати, хіба що давши їй волю у науковому дослідженні. Справді, як тільки ми захоплюємося нашим предметом, він дедалі більше заповнює нашу свідомість. Через кілька років, під час візиту в американський університет (не мій), мене познайомили з одним із перших істориків нацистської Німеччини. Він жив у затишному будинку на краю університетського містечка, де він збирав не тільки книги на цю тему, а також порцеляну третього Рейху. Собаки, дві величезні німецькі вівчарки, охороняли його двір удень і вночі. Коли ми сиділи в його вітальні з іншими викладачами, він розповідав мені у грубих висловах, як він ненавидів злочини Гітлера і як хотів викрити його в дрібних деталях перед усім цивілізованим світом. Я рано тоді пішов із вечірки, обережно проходячи повз великих собак, і довго не міг відігнати почуття відрази.

— Можливо, ви подумаєте, що це занадто, — сказав Тургут, вибачаючись, ніби він зрозумів мої думки. Він усе ще показував на часник. — Просто я не люблю сидіти тут, оточений цими злими думками про минуле без захисту, розумієте? А тепер давайте я покажу вам те, заради чого ми сюди прийшли.