Читаем Година Бика полностью

Майже на лінії розрубу, зовсім близько від п’яти загиблих І трохи відступивши від інших, стояли, міцно обнявшись, дві жінки. Одна, в повному розквіті сил, одягнена в тоненьку блузку з відкритими плечима і звичайні штани астронавта. Вона дивилася скоса з-під опущених вій, і гірка посмішка торкала верхню губу. До неї притиснулася невисока дівчина в повному костюмі зоре-літниці, тобто в легкій куртці із стоячим коміром і вільних штанах. Вона вся напружилась у напівоберті, ніби стримуючи непогамовні почуття, і, спираючись стегном на частину якогось приладу, дивилася на глядачів з гнівом, горем і рідкісною на Землі жалістю, в упертому вольовому зусиллі стиснувши твердо окреслений завеликий рот. «Лікар Зоряного Флоту Евіза Танет і антрополог-лінгвіст Чеді Даан», — прочитали учні на постаменті, повільно пересуваючись до наступної скульптури. Командир і найвідповідальніший спеціаліст корабля, інженер анігіляційних установок Гріф Ріфт був зображений у кріслі пілота, його руки лежали на умовно позначеному пульті. Він повернув високочоле, сповнене суворої рішучості обличчя, пооране зморшками роздумів і волі, від приладів до інших статуй, ніби несподівано .зібрався сказати своїм товаришам щось дуже важливе. І не лише важливе — в обличчі інженера була виразно передана художником недобра звістка.

Поруч сидів у кріслі інженер пілотних пристроїв Дів Сімбел, який виставив.уперед руку з браслетом астронавта й нагнувся, не зводячи очей з Гріфа Ріфта. Скульптор виліпив його в профіль, боком до глядача. Масивна голова з міцно стиснутими щелепами на противагу решті, дуже живим скульптурам, здавалася камінно-нерухомою на похиленій могутній шиї. Правиця стискала руків’я приладу — Дів Сімбел чекав сигналу.

Три жіночі статуї наприкінці півкола передавали зовсім інший настрій.

Другий астронавігатор Мента Кор, затишно вмостившись, підгорнувши під себе ноги, сиділа в кутку чогось на зразок глибокого дивана. Її широко відкриті очі під низькими бровами були спрямовані вдалину над стрічкою обчислювальної машини. Вона обома руками тримала стрічку майже впритул до губів напіввідкритого в задумі рота. Тонка майстерність зуміла відбити переможну впевненість. Очевидно, астронавігаторові вдалося розв’язати щось надто важке.

Нея Холлі — інженер біозахисту, така ж юна, як і Чеді Даан, сіла на краєчок виступу, нагнувшись уперед і спираючись відведеними назад руками на короткі важелі. Рвучко повернувши голову на ліве плече, вона ніби дивилась на ворога, який зненацька з’явився. Сувора сміливість відбивалася в усій її гнучкій фігурі, одягненій у розстебнуту на грудях блузу із засуканими рукавами. Ноги, оголені по всій довжині, були перехрещені в явному зусиллі, і ліва, закинута вище правої, упиралася в педаль. Недбалі пасма волосся спадали на праве плече, щоку і частково прикривали лоб.

— Вона мені подобається найбільше, — шепнув Ларк подрузі, що стояла поруч.

Та промовчала, заперечливо хитнувши головою, і показала на третю зорелітницю. Майже оголена, із зухвалим усвідомленням особливої сили власного тіла, вона випросталася з високо піднятими грудьми, обхопивши долонями неймовірно тонкий стан і опустивши очі. Старовинна коротка зачіска обрамляла її обличчя, що звужувалося до загостреного підборіддя. Мудра неприязна усмішка грала на її губах з ямочками в кутиках рота. Одне плече прикривали тонкі складки вирізьбленого з чорного каменю шарфа, перекинутого з-під руки на спину. Можливо, скульптор був закоханий у цей образ, принаймні Олла Дез, інженер зв’язку і зйомки, втілилася в навдивовижу живу статую, сповнену почуття й жіночності.

Але останній член екіпажу зорельота Соль Саїн, розміщений за Оллою в кінці півкола, не дивився на неї. Висунувшись із-за і пульта машини, інженер-обчислювач примружився в ніжній і усмішці, що лукавими зморшками поорала його худе обличчя. Здавалося, він намагався заглянули по той бік пам’ятника, де стояла найближча і кохана, тепер назавше схована від нього.

Сонце остаточно сіло, купол погас, і тропічна ніч підкралася зненацька. Але тут-таки, скоряючись присутності відвідувачів, автоматично спалахнули лампи оранжевого світла, приховані в кільцевому піддашші над статуями. В химерно перехрещених променях статуї стали ще живішими, тоді як усе навколо зникло в непроглядному мороці. Учні затаїли віддих — вони немов лишилися на самоті з героями «Темного Полум’я». Кілька хвилин чекання — і зорелітники зітхнуть, усміхнуться і подадуть руки своїм нащадкам. Але час минав, і заклякла нерухомість фігур дедалі більше обтяжувала. Можливо, вперше почуття неминучості смерті, безповоротної втрати глибоко проникло в свідомість молоді.