Читаем Діви ночі полностью

— Во! У светрах «феррарі»! Щоб вони горіли синім вогнем! Його люди нападають на лягавого і поляка, луплять їх так, що лягавий потрапляє до лікарні, а поляк просто йде на дно і залягає, як бичок. І джинси щезають. Менти в трансі. Їм відомо тільки те, що джинси пограбували цигани. Підозра падає на тебе. Але, коли тебе беруть в обробку, то вони бачать, що тут щось не клеїться. Проте нема жодної ниточки і, щоб довго часу не витрачати, нацьковують тебе ж таки на ті джинси. Ну, і ти їх знаходиш, чи навпаки за версією Франя, підкидаєш йому на хавиру. Їм ясно, що циган підставили і вони вас відпускають. А Франьо в свою чергу вішає їм клюски, що підставили якраз його. Зійшлися на тому, що Франьо поміг їм товар пульнути, не заробивши при цьому, ані копійки. Потім ще виставляв ресторан. Можна сказати, він відбувся легким переляком.

Я розпрощався з Шиньйоном, не підозрюючи, що всі хвороби, на які він страждав, були не вигаданими, а справжніми і що за кілька років він таки помре тихо і непомітно, залишаючи у невтішному горі своїх кредиторів.

Минуло, може, зо два місяці. І довелося мені потрапити на весілля до однієї подруги. Справляла вона в ресторані «Львів». У розпалі забави я помітив компанію, що розсілася за столиком у тихому куточку. То були мої знайомі — Микола, лейтенант Едик, Франьо, Шиньйон, Додик і ще кілька дамочок, серед яких я впізнав і Додикову Віру, і ту, що ми викрадали. Вони пили шампанське і жваво гомоніли, час від часу відкидаючись на спинки крісел у веселому реготі.

— Скоро ж ви порозумілися, — сказав я, підійшовши до їхнього столу.

— Не по-о-няв! — прискалив руде око Шиньйон.

— А тут і розуміти нічого. Як здоров’ячко, Микольцю?

— Хто це такий? — спитав курдупель у Миколи, — Ти його знаєш?

Микола знизав плечима.

— Вперше бачу. — Хіба мало тут чудиків? — засміявся Едик.

— Ти давай, друг, хиляй звідси, — порадив Франьо. Випив? Ну й хиляй!

— Та ви справді артисти! — вигукнув я. — Вам треба обов'язково у театр. Там вас давно чекають!

— Зараз я поговорю з ним! — грізно проказав Додик і встав було з-за столу, але Віра схопила його за рукав:

— Не вмішуйся! Бачиш — п’яний!

— Треба покликати міліцію, — обурився Шиньйон. — Що за чорт — не дадуть культурно відпочити! Офіціант! Офіціант!

Я розвернувся і поплентався до свого столу.

Дивовижний світ, у якому я ще недавно перебував, нарешті для мене замкнувся.

Львів 1978 р.