<p>Наталка Бабіна</p><p>Бодай Будка</p>

Марії Сєргуц та Пелажці Панасюк – ким би й якими б вони не були.

<p>Придонне життя безголосих</p>

Я довго вагалася вибираючи, як і з чого почати цю історію.

Може, з того моменту, коли я знайшла милу мою Оксану в такому жахливому вигляді?

Або з того найбільшого в житті, смертного, крижаного жаху, який відіймає руки-ноги і який я відчувала спостерігаючи за десантом антигомів?

Або з тієї хвилини, коли я раптом прийшла до тями в «матері міст руських», знайшовши себе у відділі кадрів величезної київської газети, де я намагалася влаштуватися на роботу, навіть гадки не маючи, як я взагалі сюди потрапила?

Або від тієї секунди – довгої, безмежно довгої секунди кохання, яку я й не сподівалася пережити у своєму вже не такому й молодому віці?

Ні, знаю. Неймовірна ця історія, доповідь із придонного мулу – з бухти, де з дна час від часу піднімаються великі бульки, від імені та за дорученням безмовних, доповідь про корми та приманки, і як не кинутися на гачок – репортаж-замітка з прологом та епілогом, з мораллю і з аморальністю, шепоти та крики сомів та йоржів, диких сазанів та одомашнених короп’ят, пуголовків та тритонів – неймовірна ця історія почалася, коли і тому що мені не писався роман.

Від цього й стартую.

Отже, одного м’якого, тихого надвечірка в місяці липні поточного року…

<p>Не кидай каміння, Боже</p>

…я відкинулася від компа, зняла окуляри, потерла очі та подивилася за відчинене вікно. З другого поверху чудово видніється наш ліс. Бар’яки1 трошки ворушать гуляччям2 стримано-зеленого кольору під легким вітриком; простягаються навколо піски, покриті сивим ісландським мохом; де-не-де темно-зелені свічки ялівців. То наші Добрати чи старовинне лісове сільце, від якого тепер залишилося декілька хат, що оживають лише літом – Brest region, Belarus.

А настрій у мене був кепський.

Я була незадоволена собою і тим текстом, який у мене виходив. Точніше, не виходив. Текст цей був для мене вельми важливим, мені навіть деколи здавалося, що він – головна справа мого життя, взагалі-то досить безтолкового. І ось я його нисе3 видирала із себе, не було у мене відчуття, що він ллється потоком, як чиста вода з колодязного відра. Не чіпляє, не протинає, не бере за душу, не б’є під дих; я не здатна – гірко думалося – торкнутися сердець майбутніх читачів. Я знов начепила на ніс свої колеса і скерувала позирк на монітор.

* * *

Дідо були страшнúй, але не стрáшний. Бліде обличчя, рубець від удару шаблею, одне око витекло. Дідо ніколи не голилися, рідко стриглися, вряди-годи чесали волосся, і воші вільно повзали по ньому. Тепер дідо сиділи на маленькому стільчику біля витопленої пічки і дивилися в піч, де доходила каша з проса, а Наталка лежала на припічку, дивилася то на діда, а то на телятко. Раніше то дідо весь час тільки лежали на припічку, вставали рідко, тільки-но поїсти, за хату вийти чи коли до бджіл, але коли літом померли спочатку тато, а потім брат, а потім мама, дідо встали з печі і стали все робити, а спали тепер на лавці.

Дідо гачком поворушили жаринки в печі; жаринки засвистіли, заспівали, переливчасто спалахнули, окрилися попелом – їм сподобалося, що їх поворушили. З-за жару з печі, з-за диму не чути звичайного глухого дідового паху – паху старої людини, духу сечі та корови. От дивно, від діда пахне коровою, а від телятка – коровиного дитятка – ні. Телятко прекрасне, з цяточкою на лобі, і Наталка дуже радая, що дідо взяли його на ніч до хати.