Читаем Bereg_Chekan полностью

Критика (і досі найбільш анемічний жанр української літератури) живе в нас з непорозуміння на чужому терен і: її вважають своєрідною і іаукою, яка має витлумачувати читачам, як треба «правильію» розуміти літературні твори, а письменникам — як їх писати. Здається, Вольтерові належить дотепне уподібнення ролі критика до діяльности ветеринара, який перевіряє поросят, що їх везуть на базар (і всі вони, звичайно ж, виявляються хворими). Таке визначення дуже точно пасувало б для окреслені ія ролі совєтської критики, яка майже виключно зводиться до пильї юї перевірки: чи літературні поросята не заражені якимось «антипартій-ним» вірусом.

Але й поза кордонами совєтчини читач (який взагалі поезією не цікавиться, але поезію окупованої України читає виключно з метою вишукувати, який таємний зміст за нею криється) вважає критика за «вченого» мужа, який зобов’язаний методами своєрідної літературної аритметики розкладати літературний твір на прості множники й пояснювати, що кожен такий елемсптик у ньому значить.

На такі досить елементарні питання доводит ься наражатися і в зв’язку з творчістю Симоненка, при тому вони стосуються найбільш ясних його творів, які коментарів, либонь, і не потребують. Зокрема, не один читач заклопотаний розшифруванням «Балади про зайшлого чоловіка»: чи в і іій криється якась інша символіка, а чи, крий Боже, не є це звичайна атеїстична пародія на Євангелію? Це питання, що стосується всього лише однієї поезії, набирає винятково важливого зі іачеі іня, бо ж іцютливо побожний читач, який сприймає поезію чисто фуі ікційпо, па випадок останнього припущення ладен зректися всього Симоненка в цілому.

Хоч у Симоненка є антирелігійні твори (поема «Прокляття», «Божественний пшик») як данина кесареві, я, по-перше, не вірю у войовничий атеїзм цього поета, бо його поезія, а особливо щоденник, переконують у протилежному. Але зовсім виразно нічого спільного з питанням релігії не має «Балада про зайшлого чоловіка». До неї я ще дійду далі через цілий ряд відступів про Симоненкову тематику взагалі, а насамперед через вияснення обставин, які формували духовний світ поета.

Василь Симоненко народився 1935 року в селі Бієвцях на Полтавщині, в самому центрі, сказати б, хліборобської України. У 1952 році закінчив сільську середню школу і того ж року вступив на журналістичний факультет Київського університету, який закінчив 1957 року. Потім працюваву газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини». Смерть спостигла його (13 грудня 1963) на посаді кореспондента центральної «Робітничої газети».

Оце коротка біографія поета. Проте всього лише кілька дат з неї, наповнених живим змістом, говорять дуже багато. Дитинство і юність його припали на найстрашніші роки сталінізму і воєнного спустошення. 1 тим часом, як хлопець мав нидіти з голоду (на Полтавщині!), йому школа без кінця помпувала в голову байки про великих вождів Маркса, Енгельса, Леніна й Сталіна, про їх добродійства і божеську непомильність. На час смерти дикт атора Симоненко був уже студентом університету, і якби навіть припускати (що дуже малоймовірне), що він щиро колись приймав шкільну науку про велич вождів, то в студентські роки віра в них мусіла б захитатися. Померлого диктатора скомпромітували самі його учні, компромітуючи й себе одночасно при змаганні за право па його престол. Сідаючи па нього чи тільки наближаючись до його приступців, вони щедро обіцяли, «за божим велінням» (богом був, очевидно, Маркс чи Ленін), побороти «зло».

Тим часом, як по 1953 році «з густих заплав» партійної догматики виходили після Сталіна нові «месії», обіцяючи за кожним разом «щасливе життя», юнак був уже студентом університету, імовірно, жив в елементарно ліпших умовах, одначе душа його була сповнена болем за поневіряння на колгоспній каторзі тих близьких йому людей на селі, з оточення яких він вийшов. З цього походить тематика значної частини поезій Симоненка, у яких дуже часто фігурують постаті зовсім конкретних персонажів з його життя.

Передусім — мати, яка його вигодувала (батька Симоненко втратив рано). їй у Симоненковій поезії віддано стільки щирої уваги, скільки в нашій літературі не траплялося вже, либонь, від Шевченка. Щодо форми — це квінтесенція поетичної простоти, наче з умисним униканням оригінального слова чи метафори. Це зразки тієї чарівної простоти, які полонять читача самою щирістю вислову, як, наприклад, «Лист» із збірки «Тиша і грім», хоч на ньому явні ще сліди початківства:

Знов листа мені прислала мати,

Невеликий лист на кілька слів.

Слів таких і треба небагато,

Та вони, як весняні пісні,

Принесли в іуртожиток в кімнату Теплі-теллі спогади мені.

Мати (конкретно поетова і як узагальнений образ) присутня скрізь у Симоненковій поезії («Жорна», «Дума про щастя», «Лебеді материнства», «Скільки б не судилося страждати» і багато інших), зокрема ж у творах соціяльно-го звучання, в яких змальовано важкий материн труд:

При тьмяному миїтінні каганця

жіночі ніжні

материнські руки

тягли за ручку

камінь без кінця.

(«Жорна»)