Читаем Bereg_Chekan полностью

Натхненно і мудро творив ходу —

Так нові планети грядуть на орбіти З шаленою радістю на виду!

З шаленим щастям і сміхом гарячим,

З гімном вулканним без музики й слів! Як він ішов!

1 ніхто не побачив,

І ніхто від краси не зомлів.

В землю полускану втюпився кожен, Очі в пилюці бездумно волік...

Раптом —

Шепіт поміж перехожих:

— Що там?

— Спіткнувсь чоловік... —

Одні співчували йому убого,

Інші не втримались докорять:

— Треба дивитись ото під ноги,

Так можна голову потерять... —

Трохи в футбола пограли словами, Обсмакували чужу біду.

А він знову йшов.

1 дивився прямо.

І знову

Натхненно творив ходу!

*

ф ф ф

Минуле не вернуть,

не виправить минуле. Вчорашнє — ніби сон,

ідо випурхнув з очей.

Як луки навесні

ховаються під мулом,

Так вкриється воно

пластами днів, ночей.

Але воно живе —

забуте й незабуте,

А час не зупиняється,

а молодість біжить,

1 миті жодної

не можна повернути,

Щоб заново,

по-іншому прожить.

Ф

ГОЛОВЕШКА

Кажуть, люди жили табунами, Спали покотом в млі печер, Цілувались при зорях ночами На крутих узбережжях озер.

Говорили, ідо знали і вміли,

Не таїли своїх думок,

А на брилах поети невміло За рядком карбували рядок.

I тоді лиш з’явилося горе В небагату і щиру сім’ю,

Як полізли люди у нори,

І до того ж — кожен в свою.

Найпаскудніший, підлий гаде!

Ти посіяв між нас брехню,

Як украв, вихаючи задом, Головешку «свою» з вогню.

Ти за кривду усю в одвіті,

Бо від тебе до наших пір Стільки правд розвелося на світі, Скільки лисячо-людських нір.

Ти живеш і До цього часу У смердючій своїй норі, Обпиваєшся пивом і квасом, Виповзаєш на світ на зорі.

ф

Будеш, мабут ь, ще довго жит и, Але здохнеш нарешті ти,

Тільки треба з усього світу Головешки докупи знести.

♦ ф ф

Як не крути,

на одне виходить,

слід би катюгам давно зазубрить:

можна прострелити мозок,

що думку народить,

думки ж не вбить!

ОСІННІЙ ДИСОНАНС

Небо скуйовджене і розколисане Дрантя спустило на темпі бори. Сонного місяця сива лисина Полум’ям сизим горить.

З ротатим, ридаючим риком Вітри орди хмар несуть,

І ходить за їхнім криком Бажання лягти й заснуть...

♦

ЗАВІРЮХА Ой, зима!

Біжить, регоче біло,

Бубонами брязкає в степу...

Вам усе на світі зрозуміло? Просвітіть, премудрі, Недозрілу Душу мою,

Зрячу і сліпу!

Душу примітивну,

Як метелиця,

Білу й зрозумілу,

Наче сніг! їй в очах

Чомусь туманом стелються Істини одвічні і нудні.

Ну й зима!

Сміється, свище, сіє,

Гонить дум урочистий кортеж: Як усе на світі зрозумієш,

То тоді зупинишся І вмреш!

З ВІКНА

Синиця в шибку вдарила крильми. Годинник став. Сіріють німо стіни. Над сизим смутком ранньої зими Принишкли хмари, мов копиці сіна.

Пливе печаль. Біліють смолоскипи Грайливо пофарбованих ялин — Вони стоять, немов у червні липи, Забрівши в сивий і густий полин.

Гіолип снігів повзе до видноколу, Лоскоче обрій запахом гірким. Лапаті, білі і колючі бджоли Неквапно кружеляють понад ним...

ф ф ф Найогидніші очі порожні, Найгрізніше мовчить гроза, Найнікчемніші дурні вельможні, Найпідліша брехлива сльоза.

Найпрекрасніша мати щаслива, Найсолодші кохані вуста, Найчистіша душа незрадлива, Найскладніша людина проста.

Але правди в брехні не розмішуй, Не ганьби все підряд без пуття,

Бо на світі той наймудріший,

Хто найдужче любить життя.

Ф

ЧУЮ

Чую, земле, твоє дихання, Розумію твій тихий сум,

Як на тебе холодні світання Ронять пригорщами росу.

Знаю — зливи, та буйні грози,

І роса в шумовинні віт —

То сирітські, вдовині сльози,

То замучених предків піт.

Назбирала ти їх без ліку На роздоллі полів, дібров,

Щоб живили тебе довіку Людські сльози і людська любов.

У

Там, у степу, схрестилися дороги,

Немов у герці дикому мечі,

І час неспинний, стиснувши остроги,

Над ними чвалить вранці і вночі.

Мовчать над ними голубі хорали,

У травах стежка свище, мов батіг.

О, скільки доль навіки розрубали Мечі прадавніх схрещених доріг!

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.

Твоя краса цвіте в моїх очах.

Але скажи: чи ти зі мною поруч

Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

♦ ♦ Ф

Земле рідна! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мрії У життя вриваються моє.

Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

' Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду.

Хто тебе любов’ю обікраде,

Хто твої турботи обмине,

Хай того земне тяжіння зрадить І з прокляттям безвість проковтне!

ф ф ф

Люди — прекрасні.

Земля — мов казка.

Кращого сонця ніде нема. Загруз я по серце У землю в’язко.

Вона мене цупко трима.

І хочеться Бути дужим,

І хочеться так любить,

Щоб навіть каміння байдуже Захотіло ожити І жить!

Воскресайте, камінні душі, Розчиняйте серця і чоло, Щоб не сказали Про вас грядущі:

— їх на землі не було...

♦

«

ЛЕВ У КЛІТЦІ

Залізні пруття обламали зуби,

Тепер ти — курка після зливи,

Лежиш у клітці стомлений, лінивий, Облизуючи спраглі губи.

Тебе цікаві розглядають косо —

Невже це ти, великий і всесильний, Розбійнику жорстокий і свавільний,

Невже тебе приборкати вдалося?

Що ж, їм пора б уже збагнуть,

Що ти носив лиш ненависть і лють В своєму серці кам’янім і дикім,

Свободи не любив, як Ватикан Корану,

А тому можеш буть рабом або тираном, Рабом — нікчемним, деспотом — великим.

+

ДОПАПУГ

Ви, що слова у юрбу метаєте,

Ніби старі п’ятаки,

Чому ви лише повторяєте?