Читаем 11/22/63 полностью

Вже в номері я поглянув на годинник і побачив, що зараз лише шоста вечора. Влітку бібліотека відкривається не раніше полудня, зате працює до восьмої. Довгі відстані належать до тих небагатьох речей, які у 1960 році коштують дорожче, ніж у 2011, але дитяче відчуття провини не полишало мене. Я подзвонив готельній телефоністці і дав їй телефонний номер бібліотеки в Нокомисі, прочитавши його з картки, вставленої до кишеньки на внутрішньому боці задньої частини палітурки. Від написаної під тим номером фрази — «Якщо затримуєте книгу на 3 дні пізніше строку повернення, зателефонуйте, будь ласка» — я відчув себе ще гіршим собакою.

Моя телефоністка заговорила з іншою телефоністкою. Поза ними чулося слабке белькотіння чиїхось голосів. Мені майнуло, що в той час, з якого я сюди з’явився, більшість тих віддалених балакунів уже будуть мертвими. А тоді на іншому кінці почав дзвонити телефон.

— Альо, Нокомиська публічна бібліотека, — озвався голос Геті Вілкінсон, але ця найделікатніша літня леді звучала так, ніби сиділа у величезній залізній діжі.

— Альо, місіс Вілкінсон…

— Альо? Аальо? Ви мене чуєте? Цей клятий міжміський!

— Геті? — я вже кричав. — Це Джордж Емберсон телефонує!

— Джордж Емберсон? Ой лелечко! Звідки ви телефонуєте, Джордже?

Я ледь не сказав їй правду, але хребтовий радар видав єдиний, але дуже голосний писк і я прокричав:

— Батон Руж![325]

— В Луїзіані?

— Так. У мене ваша книжка! Я тільки зараз це побачив! Я хочу її вам висла…

— Нема потреби так кричати, Джордже, зв’язок уже набагато кращий. Мабуть, телефоністка була спершу не вставила як слід наш штекер. Я така рада вас чути. Це промисел Божий, що вас там не було. Ми так переживали, хоча брандмайстер і казав, що дім був порожнім.

— Про що це ви говорите, Геті? Про мій будиночок на пляжі?

А й направду, про що ж іще.

— Так! Хтось кинув підпалену пляшку з бензином туди у вікно. За пару хвилин зайнялася вся будівля. Брандмайстер Дуранд гадає, то якісь хлопці, котрі приїздили туди пиячити, так добешкетувалися. Чимало гнилих яблук нині. Це через те, що всі бояться тієї Бомби, так чоловік мій каже.

Авжеж.

— Джордже? Ви ще є там?

— Так, — підтвердив я.

— Яка у вас книжка?

— Що?

— Яка саме у вас книжка? Не змушуйте мене перевіряти картковий каталог.

— О, «Звіт Чепмена».

— Ну, тоді відішліть її якомога швидше, добре? У нас тут черга на неї. Ірвінг Воллес надзвичайно популярний.

— Так, я обов’язково вишлю.

— І мені дуже жаль, що так трапилось з вашим будинком. Ви втратили якісь речі?

— Все важливе зі мною.

— Подякуємо за це Богу. А назад ви скоро пове…

Пролунало «клац» таке гучне, аж мене ніби в вухо вжалило, а потім загуділа відкрита лінія. Я поклав слухавку на місце. Чи скоро я повернуся назад? Я не вбачав потреби в тому, щоб передзвонювати й відповідати на це запитання. Але тепер я буду обачнішим з минулим, бо воно не лише відчуває агентів-перетворювачів, а й має зуби.

Вранці я першим чином відіслав до Нокомиської бібліотеки «Звіт Чепмена».

А потім поїхав у Даллас.

8

За три дні я вже сидів на лаві на Ділі-плазі й дивився на цегляний куб Техаського сховища шкільних підручників. Наприкінці дня стояла нестерпна спека. Я приспустив краватку (якщо ви в 1960-му не мали на шиї краватки, навіть у спекотні дні, це викликало до вас непотрібну увагу) і розстебнув верхній ґудзик простої білої сорочки, але це не дуже допомагало. Як і скупа тінь в’яза, що ріс поза моєю лавкою.

Коли я селився до готелю «Адольфус» на Комерс-стрит, мені було запропоновано вибір: з кондиціонером або без кондиціонера. Я заплатив додаткові п’ять баксів за кімнату, де навіконний апарат гарантовано понижував температуру до сімдесяти восьми[326], і якби в моїй голові був мозок, я б зараз пішов туди, а не чекав, коли беркицьнуся тут від сонячного удару. Можливо, посвіжішає з настанням ночі. Бодай хоч трохи.

Але цей цегляний куб не відпускав моїх очей, а його вікна — особливо одне, кутове, праве, на шостому поверсі, — здавалося, вивчають мене. У цій будівлі явно вчувалася якась загроза. Ви — якщо там справді є котрийсь ви — можете з цього кепкувати, називаючи це не чим іншим, окрім як ефектом породженим моїм унікальним знанням майбутнього, проте це не пояснює того, що насправді утримувало мене на тій лаві, попри вбивчу спеку. А утримувало мене відчуття, що я вже бачив цю будівлю раніше.

Вона нагадала мені ливарню Кіченера в Деррі.

Книгосховище не було руїною, але воно дихало тим самим відчуттям свідомої себе загрози. Я згадав, як підійшов до тієї вгрузлої в землю, чорної від сажі димової труби, що лежала серед бур’яну, немов гігантська доісторична змія, яка придрімнула на сонці. Пригадав, як зазирнув до її темного жерла, такого великого, що я міг би прямо туди ввійти. І ще я пригадав відчуття того, ніби там є щось всередині. Щось живе. Щось, що бажає, аби я туди увійшов. Зайшов у гості. Можливо, на довгий, довгий час.